Сайт переїхав з домена informator.lviv.ua на домен exploreinfo.net

Ярослава Павлюковець: «Я живу своїм бізнесом»

Опубліковано:14 вересня 2011 року
Автор:Юлія Біда

Ярослава Павлюковець: «Я живу своїм бізнесом»

«Треба всією душею любити свою справу і не зважати на зовнішні чинники та чужу думку»

Наша сьогоднішня героїня переконана, що ресторанний бізнес – справа суто жіноча. Адже тільки жінка може створити затишну атмосферу, яка привабить відвідувачів до закладу. Власниця ресторану «Гридниця», що в Олеському замку, Ярослава Павлюковець свою справу розпочала ще у двадцять три роки. Попри такий молодий вік, ця жінка впевнено йшла до своєї мети і не слухала жодних застережень. «Я знайшла свій алгоритм керування»

Читайте також:

– Пані Ярославо, за фахом ви медик. Як сталося, що почали займатися ресторанною справою?

– Медициною я марила ще з дитинства. Відтак спершу вступила у Ковельське медичне училище, а потім – у Львівський медінститут на фармацію. Але після навчання, коли пішла працювати в аптеку, зрозуміла, що ця професія – не для мене. Там я витримала два з половиною роки, а згодом почала шукати щось нове. Так я відкрила для себе туризм і вже гадала, що поєднаю його з медициною у Трускавці. Але сталося так, що потрапила на екскурсію в Олеський замок. Пригадую, тоді Борис Возницький розказав нам, що на території замку є кафе, яке вже три роки стоїть порожнім, і запитав, чи, може, хтось захоче ним зайнятися. Річ у тім, що цей заклад існував ще з радянських часів, а після розпаду СРСР його закрили. Згодом те кафе брали в оренду на певний час троє підприємців, але всі вони збанкрутували. Після цього орендарів на це приміщення не знаходилося.

– Попри такі сумні історії попередників, Ви наважилися відкрити там ресторан?

– Так, тоді в мене був запал і максималізм, адже мені виповнилося лише 23 роки. Пригадую, в кожному кабінеті, куди заходила, всі намагалися відмовити мене від цієї ідеї. Мовляв, молода, нічого в бізнесі не тямить, а хоче ресторан відкрити. Борис Візницький, коли почув про моє прагнення, відразу сказав: «Це складна справа, тому добре подумай. Але якщо вже так вирішила, то не приходь через півроку і не кажи, що тобі щось не вдається».

Коли я взялася до справи, було дуже важко. Мешкаючи у Львові, щоранку вставала о шостій годині, закуповувала продукти і везла їх «маршруткою» до Олеська. З ресторану додому поверталася пізно. Згодом вирішила винайняти житло в Олеську, щоби було близько. Але в цьому селищі ніхто кімнати немісцевим не здавав. А через якийсь час мені надали маленьке приміщення на території замку. У ньому я прожила два місяці – більше не витримала, і можу з впевненістю сказати, що в замку живуть привиди. Щоночі я чула якісь крики, гуркіт. Одне слово, було дуже моторошно. І лише з часом мені пощастило – одна жителька Олеська надала мені в користування свою хатинку. Палила я там дровами, бо газу тоді в селі ще не було. Пам'ятаю, як приходила туди ввечері і просто плакала від холоду. Щиро кажучи, якби мені довелося пройти через усе це тепер, то не знаю, чи наважалися б на такі екстремальні умови (всміхається).

– Ресторанний бізнес потребує великих капіталовкладень?

– На відкриття такого закладу не треба було багато грошей. Приміром, я хотіла, щоб увесь посуд там був ручної роботи. І якщо в одному місці він коштував 25 тисяч гривень, то я знайшла майстриню в іншій області й заплатила за роботу лише 4500 грн. Обладнання ми також спершу купували не професійне, а побутове. Старалися на всьому зекономити. А через півроку роботи ресторану я взяла кредит у банку на відкриття другого залу.

Понад те, у тому, що цей заклад розташований у пам'ятці архітектури, є свої «плюси» й «мінуси». До прикладу, на кожні ремонтні роботи доводилося вибивати безліч дозволів. «Мінусом» є також режим роботи, адже замок відчинений лише до вісімнадцятої години, тому повинно бути достатньо відвідувачів в обідній час. Крім того, коли в нас відбуваються весілля чи бенкети, ми оплачуємо охорону замку. Це обов'язкова умова.

Загалом ресторанний бізнес важкий. Хоча, як на мене, він більше жіночий, ніж чоловічий. Адже саме жінка створює затишок і своєрідну атмосферу, яка і приваблює клієнтів. Тепер, після того, як я здолала чимало труднощів, моя робота для мене стала насолодою.

– Пані Ярославо, у Вашому ресторані часто відбуваються яскраві костюмовані дійства, лицарські бої. Це Ваша ідея?

– Із цим також було багато казусів (усміхається). Такі дійства я бачила, подорожуючи Європою. Думала, що й у себе в ресторані зроблю щось подібне вже в перший рік роботи, адже це була б своєрідна «фішка», яка приваблювала б клієнтів. Виявилося, що в нас дуже багато різних колективів, однак професіоналів – одиниці. Ви не уявляєте, скільки ґуль я набила, поки знайшла партнерів, з якими можна було працювати. Мене неодноразово підводили колективи. Бувало, просто не приходили на дійство! Або з'являлися в таких костюмах, що мені бракувало слів. Розкажу вам одну історію. Це було кілька років тому. Ми мали обслуговувати міжнародну конференцію медиків. У шоу-програмі були заплановані лицарські бої. І коли ці лицарі, запізнившись на кілька годин, прийшли в пошарпаних кольчугах, старому взуття і… спортивних штанах, я мало не знепритомніла від побаченого. Це був жах. Вони були схожі на бомжів у кольчугах… Через подібні казуси ці шоу не були постійною атракцією. Сподіваюся, що тепер ми все надолужимо.

– За якими критеріями Ви підбирали персонал?

– Насамперед – це порядність. І ще людина повинна хотіти вчитися. Весь персонал, який у мене працює, – це жителі Олеська. Я розуміла, що знайти фахівців у селі – справа нелегка. Але всі вони виявилися добрими учнями. До речі, більшість моїх працівників у ресторані – із дня його відкриття.

– А який Ви керівник?

– Дуже демократичний. Я розумію, що кожен може помилятися, тому ми в будь-якій складній ситуації легко знаходимо компроміс. Тепер я просто насолоджуюся своєю роботою і намагаюся нікого не сварити. Хоча на початках майже всі питання вирішувала криком. Але так було від браку досвіду. Тепер я знайшла свій алгоритм управління людьми і гадаю, що він правильний. У нас сформувався дуже дружній колектив і кожен працівник дорожить своїм місцем.

Продовження «Я оптиміст, і це допомагає у справах»