Десятирічна бронза та «секретний» граніт
Львівська газета «Інформатор»

Сайт переїхав з домена informator.lviv.ua на домен exploreinfo.net

Десятирічна бронза та «секретний» граніт

Понеділок, 16 травня 2011, 14:11

Автор: Надія Вакуленко

пам'ятник Бандері у Львові Окрім коштів, які виділяли свого часу Львівські облдержадміністрація та облрада, на пам’ятник Бандері «скидалися» і пересічні львів’яни. Усі ці гроші надходили на рахунок благодійного фонду, який свого часу організував депутат Андрій Парубій. Тепер головою комітету побудови монумента є Олег Панькевич, а головою благодійного фонду –письменник Ігор Калинець.

«Кошти на рахунок благодійного фонду перераховували люди, які відчували в цьому потребу, – розповідає І. Калинець. – За ці гроші ще десять років тому ми провели сім виставок робіт, заплатили художникам за проекти. Крім того, придбали дві тонни бронзи, яку використають для облаштування барельєфів». Як стверджує пан Калинець, бронзу закупили найвищої якості і тепер її зберігають у підвалах приміщення Конгресу українських націоналістів. Водночас, за словами Ярослава Візняка, цієї бронзи ще ніхто не бачив, а деякі художники цікавляться, чи хорошої вона якості. «Я вважаю, якщо цей матеріал неякісний, то це нічого страшного. Його можна продати, а натомість придбати інший», – каже Я. Візняк.

По темі:

Агент «Інформатора» також намагалася подивитися, в якому стані бронза і чи справді вона є. Однак зробити цього так і не вдалося. Ігор Калинець на відріз відмовився показувати нам бронзу та все запитував, чому ми йому не віримо на слово. Натомість від голови секретаріату ЛОО КУН Ігоря Данилихи наш агент почула лише образи. Пан Данилиха зіслався на те, що у вихідний день він не збирається відкривати нам підвал і взагалі виходити на роботу, «щоби щось комусь показувати». «На кого ви працюєте, зарази?» – вигукнув наприкінці телефонної розмови пан голова та кинув слухавку. Відтак тепер у агента «Інформатора» виникли сумніви, а чи закупили цю бронзу насправді і в якому вона тепер стані?

До речі, на рахунках благодійного фонду є ще понад сто тисяч гривень, які чомусь ніхто не поспішає використовувати. Імовірно, що з таким ставленням до справи цей пам’ятник будуватимуть ще довго. Адже матеріали постійно дорожчають, а гроші в нашій країні мають властивість безслідно зникати. «Роботу ми зробили під чесне слово»

Першу чергу монумента Бандері відкрили ще 2002 року. Але до сьогодні чомусь ніде не знайшлося грошей, аби заплатити архітекторові цього шедевра Миколі Посекірі – саме він виліпив образ найвідомішого у світі українського націоналіста. Понад те, пан Посекіра є автором і співавтором чималої кількості меморіальних таблиць і понад сотні пам’ятників у бронзі, встановлених у всьому колишньому Радянському Союзі, а також в Україні.

«Я довго думав, як зробити цей монумент, де вже є храм Єлизавети й Ольги, – каже Микола Посекіра. – Розумів, що має бути якась велика форма, яка концентрувала б увагу, бо сама фігура там губилася б. А це ж постать дуже віхова, вона мусить мати якийсь акцент. Бандера – це революціонер, який вів свою державу до визволення. Вважаю, що ідея із тріумфальною аркою – дуже вдала, хто б там що казав. Адже кожне європейське місто має тріумфальну арку. Тобто вона сама – пам’ятник. То чому Львів не повинен мати своєї? Її як символ ставили на честь перемог, великих національних або державних подій. То чому така подія, як творення Української держави, не заслуговує на такий пам’ятник? Арка стилізована, бо вона не є прохідна чи проїзна, а суто декоративна».

Микола Посекіра – з тих людей, котрі якщо пообіцяють, то зроблять справу. Він одразу загорівся ідеєю, темою, почав обмірковувати проект із прив’язкою до місця, збирав історичні довідки, матеріали тощо. «Я робив цей пам’ятник з останніх сил, бо був хворий, – пригадує архітектор. – Працював над скульптурою взимку в люті морози. Мав ліпити з глини, а робив із гіпсу. У відрі грів воду та руки, та однаково застудився, навесні вже майже не міг ходити. Ліпив із гіпсу в такому цейтноті, бо треба було встигнути до художньої ради. Я здав роботу, а потім було прикро, що ціле літо, а потім – іще цілий рік ніхто нічого не робив».

Про враження від пам’ятника можна буде говорити тільки тоді, коли встановлять другу його чергу – арку. Зі слів архітектора, плануючи арку, він намагався відтворити історію України. «Візьмемо Володимира із його символом тризубом – це уособлення держави Київська Русь, – розповідає автор. – Другий період – Козаччина, третій – 1918-1920 роки ХХ століття, четвертий – сучасність. На конкурс я зробив чотири основи арки як чотири віхи в історії нашої держави, зверху балка, яка змикає чотири колони, а на ній – великий золотий тризуб».

Пам’ятником має стати золотий тризуб, Бандера стоятиме попереду. Наразі відкрито тільки саму постать. Провідника зображено в русі – він іде, його ідея не зупинена – так звучить алегорія. На фасадах пілонів мають іще бути рельєфи: в дубовому гіллі й калині (дуб – символ мужності, калина – краси України) герб Володимира, печатка війська запорізького, герб 1918-1920 рр. і малий герб України. З іншого боку – Володимир, Ольга і далі всі діячі, які доклалися до творення і збереження Української держави. Однак донині ще чомусь не затвердили остаточного варіанта великого тризуба, тож на фасаді височіє лише малий.

«Аби робити чотири картуші, мені потрібно знати точні розміри, – каже Микола Посекіра. – Однак тепер за роботу навіть не беруся. По-перше, ще ніхто не надав точних розмірів, а по-друге, зі мною ще не розрахувалися за попередні роботи. Я тільки й чую, що обіцянки, а толку з них – нуль».

Микола Посекіра переконаний: якби всі ці роки відповідальні особи використовували кошти вчасно, то монумент уже давно завершили б. «Я вже нікому не вірю… – із сумом каже пан Микола. – З нами навіть договору не підписали. Всі роботи ми виконували під чесне слово, навіть авансу не видали. А що вийшло? Я досі не отримав жодної копійки за сам пам’ятник. Це просто якесь невігластво, що за стільки років львівська влада не спромоглася добудувати монумент українському революціонерові! Приміром, кілька років тому я робив пам’ятник Бандері в Івано-Франківську, який встановили рівно за рік. А в нас віз і далі там».

Скульптор упевнений, що ситуація могла б бути кращою, якби цей об’єкт не передавали з рук у руки – від однієї служби до іншої. Усе було б гаразд, якби відповідальним за встановлення та доведення до завершення пам’ятника була одна особа від початку і до кінця.

Продовження: Замість епілогу