Себастьян Дмитрух: «Якби я не був монахом, то був би хорошим бізнесменом»

Опубліковано: 23 вересня 2011 року
Автор: Марія Недзельська

«Відважним належить світ. Робіть добрі діла, бо крім них нічого з собою не заберете»

Живучи у щоденних турботах, ми часто забуваємо про духовність. Але є люди, які все своє життя присвятили служінню Богові та людям – і щасливі від того. Серед таких – отець Себастьян Дмитрух, голова комісії сакрального мистецтва УГКЦ та переможець всенародного голосування у рамках проекту «Галицький статус» у номінації «Духовний лідер». Із отцем Себастьяном ми зустрілися у приміщенні храму Архистратига Михаїла – саме тут у кількох келіях зберігається його безцінна колекція сакрального мистецтва. Отець захоплено розповідає про кожну ікону, але мало говорить про себе. Каже, що в житті йому допомагає відвага та працелюбство. А ще намагається щодня робити добрі діла, бо без них – день прожитий намарно. «Ніколи не прошу кошти в парафіян – намагаюся заробити їх своєю працею»

Читайте також:

– Отче Себастьяне, коли Ви зрозуміли, що хочете присвятити себе служінню Богу?

– Священиком я вже є тридцять років. А прагнення служити Богові у мене було з раннього дитинства. Пригадую, п'ять років пробув у монастирі – і батьки про це нічого не знали. Лише згодом я зізнався їм, не хотів, аби хвилювалися, бо часи тоді були непевні. Мене висвятили на священика 10 грудня 1984 року о третій годині ночі. Я завжди дуже активно працював і як парох, і як монах. Ще в радянські часи щоліта організовував для дітей релігійні табори. У мене збиралося 30-40 осіб. До речі, з них чотирнадцять хлопців стали священиками.

1990 року я став ігуменом Святоуспенської лаври. Протягом двох каденцій повністю відреставрував цей монастир. Того ж року придбав будинок у Яремчі для реколекцій. Пригадую, уся братія була проти цієї покупки, бо треба було зичити гроші. Але я знайшов в уставі пункт, де сказано, що ігумен у певних випадках може сам усе вирішувати. Відтак позичив гроші і купив цей будинок. Ми заплатили за нього 280 тисяч карбованців. І майже за пів року я повністю повернув борг.

– Як же Вам вдалося так швидко віддати чималу на той час суму?

– Я ніколи не чекав, щоби парафіяни мені щось приносили – усе життя заробляю сам. Мене ще мама привчила до праці та завжди казала: «Сину, живи так, щоби ніколи ні в кого не просити, а навпаки – самому дати іншим». Я з дитинства старався сам на себе заробити. Пригадую, малим збирав лікарські рослини, сушив їх і продавав – з того й мав маленький заробіток.

За часи служіння видав кілька альбомів про ікони, продаж яких мені також приносить прибуток. Ще маю цікаве заняття – мене часто запрошують на конференції до Польщі. Там вони платні, відтак за кожну доповідь отримую гонорар. А зароблені гроші я як монах вкладаю у відновлення храмів. Портрет Шептицького знайшов на звалищі

– Отче Себастьяне, а коли Ви почали збирати ікони?

– Свій шлях у пошуку ікон розпочав 1990-го. Останні п'ять років уже не їжджу в експедиції. А загалом за п'ятнадцять років зібрав більш як п'ять тисяч експонатів сакрального мистецтва! У мене є ікони, датовані XIV століттям, які я просто знаходив на смітниках. Взагалі кожна річ має свою неповторну історію.

Майже всі твори, які тут зберігаються, знаходив у людей у стодолах, а також на церковних смітниках і горищах. Приміром, ікону Спаса привіз із Яворівщини. Знайшов її на одному подвір'ї – з неї люди зробили… корито! Якось побачив на одному обійсті купу дров – селяни ремонтували дах, тому викидали весь непотріб. Коли попросив господарів, щоби взяти дрова собі, то вони люб'язно погодилися. Аж раптом серед мотлоху бачу щось загорнуте у ганчір'я. Розкриваю – а це портрет митрополита Шептицького роботи Олекси Новаківського! Тож і цей шедевр я знайшов мало не на звалищі.

А в одному із сіл Дрогобиччини забрав із церковного подвір'я п'ятдесят ікон, які датовані XVI-XVII століттям. Тоді у храмі перекривали покрівлю, весь непотріб мали намір спалити, а згори робітники кинули ці ікони! А ще маю колекцію ангелів. Один із них вельми цікавий – взутий у чоботи. Цю скульптуру я знайшов на церковному горищі у Нагуєвичах.

До слова, і тепер, буває, зупиняюся біля смітників і дивлюся, чи немає там чого цінного. Хоча намагаюся робити це так, щоби люди не бачили (всміхається).

– Чимало речей Ви також привезли з-за кордону…

– Мені вдалося ввести в Україну приблизно триста творів. Багато ікон купував там на «блошиних» ринках за смішні гроші. Деякі речі мені віддавали чи дарували тамтешні священики. Приміром, подарували десять підсвічників, реальна вартість одного з яких – три тисячі євро.

– Мабуть, складно було проходити митний контроль, везучи такі цінні речі?

– А що в нас є митниця (усміхається)? Якось, пригадую, купив у Данії на «блошиному» ринку Святе Письмо (графіка Гюстава Дюре), запакував його в ящик з-під бананів – і везу. На митному посту «Шегині» до мене підходить поліцай і запитує: «Контрабас везете?» А я відповідаю: «Ні – першу скрипку». Ось так із гумором вийшов із тієї ситуації.

– У Вас стільки цінних речей просто припадають пилом. Чи плануєте створити музей для цієї колекції?

– Тепер я опікуюся церквою Блаженного Климентія Шептицького, що на вулиці Кривоноса, 1. При цьому храмі є монастир, де я й хотів би організувати музей. Колись у тій церкві була тотальна руїна – у приміщенні не було дверей, вікон, підлоги, світла… Тому я, як завжди, назичив грошей і почав робити ремонт. Мені дивувалися – казали, треба бути вар'ятом, щоби це починати (всміхається). Але я потроху доводив усе до ладу. Відтак упевнений, що і з музеєм у мене все вдасться! Бо стає прикро, що такі скарби припадають пилом і галичани не можуть їх побачити… «Мені допомагає велика відвага»

– Отче Себастьяне, не кожен священик має такі хороші менеджерські здібності, як Ви…

– Мені часто казали: якби я не був монахом, то був би хорошим бізнесменом (усміхається). Але я – не кар'єрист, я – монах: усе, що роблю, роблю тихо і спокійно, але роблю.

– Які риси характеру ведуть Вас життям?

– Мені дуже цікаво жити і працювати. Я – холерик і трудоголік, тому всіх змушую працювати. А ще переконаний, що мені допомагає велика відвага. Як кажуть, до відважних світ належить. Також вірю у потойбічне життя, у те, що ми нічого звідси не заберемо, а лише наші добрі діла. Життя коротке, а прожити його гарно – це велике мистецтво. Щоденно треба робити добрі діла – це моє кредо.

– Успіхів Вам!