Сайт переїхав з домена informator.lviv.ua на домен exploreinfo.net

Ярослав Рущишин: «Успіх – це повага людей»

Опубліковано:28 липня 2011 року
Автор: Юлія Біда

Ярослав Рущишин: «Успіх – це повага людей»

На думку бізнесмена, запорука удачі – невтомна праця і терпіння

Аби розпочати власну справу, не завжди потрібен стартовий капітал. Інколи для цього достатньо гострого розуму, наполегливості і терпіння. Це довів своїм прикладом успішного ведення бізнесу сьогоднішній герой спецпроекту «Інформатора» – директор ВАТ «Троттола» Ярослав Рущишин. Коли пан Ярослав почав займатися підприємницькою діяльністю, був іще бідним студентом. Однак, пройшовши нелегкий шлях випробувань, навчаючись на власних помилках і здобуваючи безцінний досвід, сьогодні він – відомий бізнесмен, досвідчений політик, людина з переконаннями і чіткою та зрозумілою життєвою позицією.

Читайте також:

«Три роки я був у стані війни»

– Ярославе Івановичу, розкажіть із чого все починалося?

– Ще студентами ми разом із другом Маркіяном Іващишиним створили «Клуб шанувальників чаю». У той час ми провели два фестивалі «Вивих» і один «Українська молодь Христові». А потім створили мистецьке об'єднання «Дзиґа», яке було заплановано для мистецької роботи, організації концертів, виставок, презентацій. Попри неї, відкрили ще й кав'ярню. І так помаленьку пхали того воза допереду» (всміхається). Спершу було дуже складно – іноді впродовж місяця ми просто не могли знайти роботи.

А з часом нам пощастило. Знайомі привели до нас технолога з Великобританії. Він поспілкувався з нами, побачив, що ми – молоді-зелені, але знаємо англійську мову. Крім освіти, в нас нічого не було. Однак цей пан усе-таки почав із нами співпрацю. Згодом ми створили окрему фірму, відмежувалися від «Дзиґи». До речі, «Троттола» італійською означає «дзиґа». Упродовж перших трьох років ми перемогли в конкурсі на інвестицію від американського фонду «Україна». 250 тисяч доларів у 1995-му – це були страшні гроші!

Розвиваючи бізнес, спочатку не мали нічого свого. Усе обладнання, приміщення було орендоване. На той час у нас уже працювало двісті робітників. Зарплата тоді становила 4 долари, а це було 800 тисяч купонів – один «зелений» вартував 200 тисяч купонів. А позаяк блузка в нас коштувала долар, то зарплата одного працівника окуповувалася чотирма виробами. Тому я, на відміну від багатьох, можу сказати, як заробив свій перший мільйон. Саме на такій різниці.

– Чому вирішили шити тільки жіночий одяг?

– Аби його виготовляти, потрібне просте обладнання. А оскільки ми починали «з нуля», для нас це було дуже суттєво. Також відіграла роль спеціалізація – жіноче вбрання купують набагато більше, ніж чоловіче. Тепер маємо свої вантажівки, що значно підвищує ефективність ведення справ. Відправляємо ними в Лондон готову продукцію, а звідти веземо давальницьку сировину.

– Пригадую, кілька років тому у Львові були дуже популярні ваші магазини «Сенсус», однак потім усе занепало.

– Тоді я був засновником однієї із львівських газет – і ми багато писали проти тодішньої влади. Це ще було напередодні Помаранчевої революції. Відтак зі мною почали боротися – відкрили на мене кримінальну справу. За три роки я виграв 39 судових процесів. Загалом три роки перебував у стані війни з податковою і не міг належним чином розвивати бренд «Сенсусу». Нам довелося його продати. Зате тепер ми вийшли на ринок із новим брендом – «Жива», який нормально розвивається.

– Назвіть, будь ласка, переваги й недоліки швейної справи.

– Це бізнес, який можна найшвидше почати. Купив машинку, шиєш десь у підвалі – і можеш називатися «модним будинком». До речі, більшість знаних фірм так і починали. Це плюс для початківців, але для мене – мінус, бо на цьому ринку дуже велика конкуренція.

– Скажіть, а Ви вмієте шити?

– У дитинстві пробував. У радянські часи вибір одягу був невеликий. Пригадую, якось спробував пошити собі штани, але коли все було готове, не зміг їх вдягнути. І зрозумів, що приказка «сім разів відмір, один відріж» має прикладне значення (сміється). Відтоді я тим не займався. «Найбільше натхнення приносить подорож Україною»

– Керуєте таким великим підприємством – напевне, у Вас зовсім немає вільного часу?

– Працюю по 12-14 годин щодня. Наша фірма виграє на тому, що ми починали «з нуля» і в нас немає великого апарату управління. На дві тисячі людей – 10-12 керівників. Крім того, є повна довіра і жодної бюрократизації. Цим ми можемо похвалитися. А ще хотілося б стати більш прибутковими, але для цього ще треба зробити певні кроки.

– Попри повну зайнятість, знаходите час на хобі?

– Моє хобі – колекціонування прасок – з'явилося штучно. На тридцятиріччя друзі із «Дзиґи» подарували мені тринадцять прасок. Цей презент і зайняв почесне місце в моєму кабінеті. А оскільки там часто бувають директори швейних підприємств, то майже кожен із них вважає за потрібне поповнювати мою колекцію. Деякі праски я привіз з-за кордону – з Італії, Словенії, Іспанії. Назбирав майже сімдесят штук – для них уже не вистачає місця. А чим справді захоплююся, так це краєзнавством. Страшенно люблю їздити по музеях, відвідувати козацькі місця. Найбільше натхнення мені приносить подорож Україною.

Продовження Живемо, як самі заслужили